В цей день, в 1941 році був опублікований Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про переселення німців, які проживають в районах Поволжя», цей день став днем Пам’яті етнічних німців.

Але дискримінація, репресії та біди етнічних німців почалися задовго до цього дня.

У 1871-1874-х роках у Російської імперії було ліквідовано внутрішнє самоврядування німецьких колоній, введена обов’язкова військова повинність. Це було сприйнято як крах основ їх існування, порушення Маніфесту Катерини II, утиск прав, необґрунтовані репресії. Почалася перша хвиля масової еміграції німців з Росії в Бразилію, Аргентину, США, Канаду. З наближенням Першої Світової Війни цькування німців різко загострилося. Перша світова війна (28 липня 1914-11 листопада 1918) — один з найбільш широкомасштабних збройних конфліктів в історії людства. Вона призвела до того, що частіше стали звучать вимоги про обмеження іноземців в правах. З того часу німці, які жили на території Російської імперії багато років відразу стали ворогами й зрадниками.

У 1915 році Микола II видав три закони, спрямовані на ліквідацію землеволодінь й землекористування осіб ворожих держав. Ці закони торкнули як іноземних підданих, так й осіб, які отримали російське підданство після 1 січня 1880 року. Також законами встановлена в західному та південному Прикордонному просторі 100 й 150 верстова прикордонна смуга з якої повинні буті відселені російські піддані з німецьких, австрійських та угорських вихідців. Причому були призначені терміни для добровільного продажу землі й майна та добровільного виселення з цих територій: в межах 150 верст уздовж кордонів з Німеччиною й Австро-Угорщиною й в межах 100 верст у Фінляндії та балтійських губерніях, по берегу Чорного й Азовського морів, включно з Кримом й Закавказзям до Каспійського моря. На першому етапі так званому «німці-колоністі» були відселені за межі тилових районів. Цей процес, судячи з відомостей поліційних приставів, почався з початком Війни в липні-серпні 1914 року та продовжився до лютого 1915 р. Наступний етап депортації (весна-літо 1915 р) торкнувся німців приграничних районів, ставши своєрідною «зачисткою» німецького населення.

Перепис населення, проведений в 1917 р німецькою окупаційною владою в Варшаві та приєднаних до неї (1916 р) передмість, показала, що кількість лютеран і реформатів в порівнянні з 1914 р скоротилося в межах старої міської межі з 19922 до 12147 осіб ( з них чоловіків з 9688 до 5594). У приєднаних передмістях залишився всього 2071 осіб протестантського віросповідання. Кількість католиків скоротилося ще сильніше — з 486 691 до 387 069 осіб. З огляду на приблизно рівне співвідношення між католиками і протестантами серед німців Варшави, можна припустити, що місто було вимушено покинути 14-15 тис. німців, як «зарахованих до колоністів», так і споконвічно міських жителів.

Точних даних про кількість репресованих і депортованих в роки Першої світової війни етнічних німців немає. Але про масштаби трагедії можна судити по окремим документам які дійшли до наших днів.

У перші роки радянської влади в Україні, ставлення до переселенців трохи пом’якшало , з’явилися німецькомовні газети і журнали, в місцях проживання колоністів, на місці колоній начали примусово створювалися німецькі колгоспи. Але ця ідилія тривала дуже недовго. До кінця 20 х років радянська влада почала прикручувати гайки: заможних селян розкуркулювати, німецькомовні газети і журнали були закриті одна за одною за так звану антирадянську агітацію, кірхи, костели і молитовні будинки менонітів були закриті під гаслом«Безвірник». За архівними даними НКВС, одними з перших зазнали репресій на початку 30 х років були як раз редактора і співробітники німецькомовних газет і журналів і церковнослужителі. 9 грудня 1934 р. На підставі телеграм ЦК ВКП (б) було ухвалено таємне рішення політбюро ЦК КП (б) У відносно німецьких та польського районів України, яким започатковано широкомасштабні репресії проти цих нацменшин. Терміново створена комісія мала упродовж семи днів (тижня!) ретельно переглянутися керівний склад районів та накреслити заходи відносно національних шкіл зазначених адміністративно-територіальних одиниць. Відповідні обкому КП (б) У повинні були негайно відрядить до національних районів керівних працівників, які малі б «поясніть» населенню, що більшовицька адміністрація

«не стерпить щонайменших спроб антисовєтської діяльності або агітації й не зупиниться перед тим, щоб відмовити у праві проживання в СРСР, або вишле всіх осіб, які ставляться нелояльно до совєтської влади, у віддалені місця СРСР»

І тоді ж за прикладом, а може багато в чому взятим за основу царського режиму, політбюро ЦК КП (б) Росії 20 грудня 1934р. у постанові «Про переселення з прикордонних районів» наголошувало, зокрема, що у прикордонних районах з компактними масами польського й німецького населення потрібно визначити села, з котрих слід виселити одноосібників, які «злісно не виконують своїх зобов’язань перед державою, й тих колгоспників, котрих не можна вважати благонадійними в умовах прикордонної смуги»

Потім в рамках початку масових Сталінських репресій в 1937-1398 років розкручені анти шпигунська тема. Так за збереженими свідченнями лейтенанта держбезпеки Григорія Дрешера, який очолював 1-ий, «німецький» відділок 3-го відділу УНКВС у Харківській області під час оперативної наради у березні 1938 го у ного здали нерви:

«де ж я вам ще тих німців візьму? Вже заарештовано 1560 осіб, викрито кілька резидентур та шпигунських мереж. А ви ще вимагаєте найти підпільні штурмові загони! Закінчуються німці у Харківській області!»

Зі свідчень Григорія Дрешера:

«В польському відділку, яким керував безпосередньо Барбаров, арештовували осіб лише за ознакою знайомства з людьми польської національності. Причому били всіх без винятку».

Є там і про «спущені згори» цифри: «В мене по цікавій справі фірми «Гельферіх-Саде» (нині – з-д «Серп і Молот») було арештовано 17 осіб… Барбаров… вимагав по цій справі 100 осіб».

Те саме було і під час розслідування справи «активного німецького резидента Вольфа». Той назвав 40 осіб, начебто, причетних до німецького підпілля, а Барбаров вимагав арештувати ще стільки ж.

Остаточна «зачистка» німецького населення України почалася через два місяці після початку Другої світової війни, як раз з дати 28 серпня 1941 року- виходу Указу «Про переселення німців Поволжя»

Сотні тисяч були насильно вивезені з України, Росії, Закавказзя. Тисячі сімей з Херсонської, Одеської, Харківської та інших областей депортували в Казахстан і Сибір, де їх використовували на важких каторжних роботах. В результаті цих репресій проти етнічних німців загинуло понад півмільйона людей.

Дослідивши історію мі бачимо, що й Російська імперія й Радянська влада використовували по відношенню к національним меншинам майже схожі методи, хоча Сталінський режим виявився ще більш жорстким і витонченим.

Серед нас ще залишилися живі свідки цього геноциду, які можуть донести нам, дітям і онукам про страшну трагедію етнічних німців. Тому необхідно не тільки пам’ятати історію свого народу, а й шанувати пам’ять наших предків

Сумуємо і пам’ятаємо ….

Андрій Шаламов, член ХОТН «Відергебурт»